Узагальнення практики розгляду слідчими суддями клопотань щодо застосування відносно підозрюваного, обвинуваченого запобіжних заходів в 2016 році

Право на свободу й особисту недоторканність є одним із найбільш  значущих  прав  людини. Частиною 2 ст. 29 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.  Відповідно  до  цієї  норми  обрання щодо підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на досудових стадіях процесу віднесено кримінально-процесуальним законом виключно до компетенції суду.

  З огляду на важливість процесуальної ролі слідчого судді на стадії досудового розслідування кримінального провадження, їх робота вимагає підвищеної уваги, оскільки у багатьох ситуаціях ухвалювати рішення їм доводиться негайно, й при цьому вирішувати найбільш значущі для особи питання – питання обмеження її прав і свобод.

 Запобіжні заходи – це заходи забезпечення кримінального провадження, застосування яких супроводжується обмеженням конституційних прав і свобод осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні кримінальних правопорушень. Ці обмеження стосуються свободи пересування та вільного вибору місця перебування.

Положення щодо застосування запобіжних  заходів  визначені  у главі 18 КПК України.

У кримінальному провадженні можуть бути застосовані такі запобіжні заходи (ч. 1 ст. 176 КПК): 

1) особисте зобов'язання;

2) особиста порука;

3) застава;

4) домашній арешт;

5) тримання під вартою.

В 2016 році було розглянуто 38 клопотань:

• тримання під вартою – 11;
• домашній арешт – 2;
• особисте зобов’язання – 25.

Обираючи один із запобіжних заходів, слід зважати, що їх види наведено у порядку зростання ступеня суворості. Відповідно найбільш м'яким запобіжним заходом є особисте зобов'язання, а найбільш суворим - тримання під вартою.

Єдиною метою застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків. Застосування таких заходів завжди пов'язано із необхідністю запобігання ризикам, передбаченим ст. 177 КПК. Слідчий суддя, суд має зважати, що слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу за відсутності для цього підстав, передбачених ст. 177 КПК. Тому в разі розгляду відповідного клопотання, не підкріпленого визначеними у КПК метою та підставами, останнє має бути відхилено.

Тримання під вартою як винятковий запобіжний захід в рамках міжнародно-правового стандарту, відповідно до ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Альтернативність вибору більш м’якого запобіжного заходу.

Тримання під вартою

          Із них:

• про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – 5 із задоволенням, відмовлено - 6.

Вказані ухвали  не оскаржувались в апеляційному порядку. 

                                      Домашній арешт      

• про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту – 1 ухвала із застосуванням більш м’якого виду запобіжного заходу, продовжено строк - 1 ухвала.

Вказані ухвали  не оскаржувалися в апеляційному порядку. 

Особисте зобов’язання

• про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання – 24 ухвали із задоволенням, продовжено строк - 1 ухвала.

  Вказані ухвали  не оскаржувались в апеляційному порядку. 

        Тенденції розвитку кримінального процесуального законодавства свідчать про посилення гарантій прав осіб, які приймають участь в кримінальному процесі, та значне розширення повноважень суду на стадії досудового розслідування в кримінальному провадженні, зокрема через інститут слідчого судді. 

КПК України покладає на слідчого суддю значний об’єм функцій та обов’язків, одночасно пред’являючи до слідчого судді підвищені вимоги щодо оперативності розгляду ним відведених до його компетенції питань, вимагає підвищеної уваги, проникливості і далекоглядності у своїх рішеннях, встановлюючи необхідність у багатьох ситуаціях ухвалювати рішення негайно, й при цьому вирішувати найбільш значущі для особи питання – питання обмеження її прав і свобод.